Наталія Заяць: «Дитина може і має бути іншою. Вона не має бути такою, як всі».

Про ідеальних маленьких людей говорим із засновницею  дитячого навчального центру «Майстерня Знань».

 

Доброго дня. Наталю, історії успіху — це тема, яка зараз затребувана і актуальна. Історії успіху надихають на звершення та підтримують, коли опускаються руки. Давайте сьогодні поговоримо про те, як вам вдалося створити потужний дитячий центр («Майстерня Знань»), як ви ним керуєте, чим він живе.

 

Почнімо спочатку, розкажіть про своє дитинство. Там ховається початок того, ким ви зараз є?

В дитинстві я однозначно була лідером. Якщо б ми говорили про дитячу компанію, садочок, школу, ще навіть до садочку, — я всіх біля себе гуртувала. Все, що ми там робили, всі дурості, все хороше і все погане, винуватою завжди була я, і, якщо траплялись якісь історії, коли хтось кудись встрявав, ініціатором теж була я.

Якісь ігри нові, нові сюжети, я навіть організовувала такі собі концерти, де завжди була ведучою. Всі до мене приходили на репетиції, я кожному роздавала завдання. Запрошувала друзів: хтось міг заспівати пісеньку, віршик вивчити, відгадати загадку вікторини, ще ми влаштовували показуху (щось показують, і треба вгадати, хто це є), конкурси. Робили якісь заготовки, щоб можна було дарувати: якусь гарну листівку, шарик, наклейку чи щось зроблене своїми руками — на той час це було дуже цікаво. Це мені подобалося: я десь так роки два активно займалася «концертами». Отак воно було. А потім вже на школу це перейшло: я була прем’єр-міністром, президентом, організовувала різні конкурси, дискотеки, часто була ведучою на шкільних та позашкільних заходах.

Я була такою активною дитиною з самого раннього дитинства. Це мені подобалось. Організаторські здібності вже були мені дані і, напевно, вони мені допомогли в житті.

Ким ви себе бачили в дитинстві?

Бізнес-леді. Реально, чесно, моя лялька завжди була діловою жінкою. Вона до 30 років не мала сім’ї, влаштовувала свою кар’єру. В неї була машина, будинок, квартира — і тоді вона вже, скажімо так, — перебирала женихами. Така в мене була лялька.

Звичайно, кожна дівчинка в тій ляльці бачить себе. Отак в мене було: я маю бути такою діловою жінкою.

А де ви таке побачили? Це з якихось книжок?

Якраз в моєму дитинстві починались оті серіали: був «Беверлі-Хілз», був «Район Мелроуз». Ну і ми, підлітки, діти років 7-8, дивилися ті фільми. І от коли в тих серіалах я бачила ділових людей, хто там будує кар’єру  — не сімейних, художників (якось воно мене не цікавило), — а тих, що працювали, мали компанії, їхня ділова форма одягу — оце мені дуже подобалося. І я теж таке хотіла. І вже з тих фільмів я брала це в свою таку ігрову діяльність дитячу. Так воно мені подобалося.

Чи підтримували в сім’ї ці ваші прагнення?

Абсолютно! Все, що я робила, у тому мене підтримували. Особливо тато. Все, що я не видумала в школі. Коли треба було на Хеловін чуть не цілий оберемок гарбузів, кажу: «Тато, тебе всі знають (він депутат), поїхали!», — і ми з ним в машину. І по всіх знайомих, по друзях, по родичах — нам з городу несли гарбузи. Потім всі мені вдома допомагали то вирізати: однокласниці, подружок запросила. Ми то все завезли до школи. Тато підтримував абсолютно в усьому. Все, що б я не сказала, — «Добре, давай». У нього не було якогось такого стопу, особливо в дитинстві не було. В мами більше: мовляв, нащо тобі того. В тата — ні. Татові респект великий!

Ви відкрили свою школу раннього розвитку, «Майстерню Знань» (МЗ). Чому обрали саме цю, педагогічну, сферу?

Я вивчала англійську мову і свого часу попробувала викладати її дітям: як студентка 2–3 курсу я могла запропонувати репетиторство. І ми з подружкою одного разу вирішили написати оголошення в газету: репетитор, приїжджаю вчити дітей, готую домашні завдання. І до мене, і до неї звернулися люди. Одна дівчинка була 5 клас, це німецька мова, а 2 клас — англійська.

Я побачила тоді, що мені получається, що то так класно, що ти дитину вчиш, і в неї виходить. В тої дівчинки (меншої — ред.) було 8–9. Вона вчилась непогано, але я знайшла до неї ключик, так би мовити, я їй пояснила суть. Зараз ми живемо в одному районі. Я зустрічаюся з нею, вона рада мене бачити. Мартуся зрозуміла свою помилку — в неї тепер тільки 12, і вона жаліється, що вчителька її не питає, бо вона все знає. Вона відмінниця, в англійській мові в неї все чудово. Ось.

Отакий був етап. Я, скажем так, десь на тих дітях і навчилася. Я зрозуміла, що це моє, і вже, будучи студенткою, підшукувала собі роботу в тому напрямку.

Це було першим реальним сигналом, що це моє, що дітей можна вчити так, як ти того хочеш, так, як ти то бачиш. Вже зараз однозначно підтверджується: чим менша дитина, тим більше ти можеш її змінити, навчити, тим самим змінити батьків.

Якщо, наприклад, зараз виникають якісь робочі питання з персоналом, з працевлаштуванням, мотивацією, одні схеми діють як на дітей, так і на дорослих: тому що ми всі люди, діти — це просто маленькі люди, а дорослі — більші люди. Міняються, можливо, самі предмети мотивації, але не наші основні інстинкти. І так класно, коли ти це бачиш, бо відчуваєш себе дуже-дуже сильним: ти можеш впливати на людей! Це реально дає розуміння, що діти можуть дуже-дуже багато, і хочеться зробити теж багато. На них можна справді швидко показати приклад, що те чи інше реально працює, те чи інше є можливим всупереч стереотипам. Нове покоління, кажуть, нові діти, можуть більше — і ми починаємо працювати, ми показуємо, що вони можуть більше. Наприклад, моя дочка знає вже багато чого, не маючи трьох років. І ми спілкуємося з мамою: — Ну де ти там таке знала в 3 рочки! – А ти мене цього вчила? — Ні: ну що таку малу ще вчити! Тоді так всі поводились!

От в чому помилка всіх була! В радянщині чи коли. Коли вважали, що воно ще замале для того. Якщо би ви швидше почали, діти би швидше знали. Світ розвивається, і навіщо чекати якогось там віку, щоб почати щось дитині пояснювати.

Якщо вона не вміє говорити, це не означає, що вона не розуміє. Коли ви не знаєте, наприклад, іноземної мови, але якісь ази вже вловили, і вам щось будуть пояснювати — ви зрозумієте, що вам будуть говорити. Ви не зможете це передати, але будете розуміти жести, міміку, вам будуть показувати на предмети, як ми дітям.

Чому саме цим ділом? Тому що це моє.

Чому ви не пішли працювати вихователькою в садок, чому вирішили почати саме свою справу?

Я організатор, я хочу, щоб все було по-моєму. Я навіть не задумувалась ніколи піти в якусь структуру — маю ту структуру зробити сама.

МЗ ви будували за якоюсь моделлю? Може, за зразком західної компанії?

Я собі вже над тим питанням думала: чого воно саме так вийшло? Ти спочатку робиш, а потім собі ставиш запитання. Тут є логіка речей, досвід. Я була в наших державних садочках, я бачила, як ця система складена, недоліки того, що б я змінила, як би змінила. Я була практиком, я вчила дітей і знаю зсередини, як є зручно, щоб було добре. Я ні в кого конкретно моделі не переймала, то є загальне, нормальне — воно би всім підійшло.

А як з дорослими? Як зробити, щоб колектив працював, щоб викладачі між собою не сварилися?

Їм просто не треба давати на це час. Це раз. Друге — їм треба дати роботу. Важливо, щоб ті педагоги, які приходять до дітей, були насправді педагогами. Дуже часто є диплом, але немає любові до дітей і розуміння того, що ти з ними робиш, хто ти є в тому житті, що лікар і вчитель — це найперша десь професія в світі. Якщо тобі це вдається, це великий дар. Це велике щастя — когось чомусь навчити.

Я з викладачами на цьому рівні працюю, я їм це пояснюю. І якщо бачу, що їм це виходить, я намагаюся донести до них, що вони роблять велику справу, щоб вони себе в цьому бачили до кінця. У сучасному світі людині іноді треба допомогти побачити, ким вона є.

Тому, що стосується суто роботи і суто педагогів, вони повинні реально бути педагогами, справжніми. Робити свою роботу якісно — і все. Я їм завжди кажу: на роботі — будь ти на роботі, вдома — будь ти вдома, на 100 % із сім’єю, в магазині займаєшся покупками — будь цілком зосереджений на тому, що ти робиш в даний момент. Коли ви приходите на роботу, ви думаєте про роботу, ви думаєте про своїх дітей, про той матеріал, що ви з ними вчите, про те, як ви це зробите. Ви спілкуєтеся з батьками. Тобто всьому є свій час і своє місце. Відпочиваєте — значить, відриваєтесь на всі 100. Так, щоб у вас життя було повноцінним, якісним.

Як ви берете людей на роботу? Вже на співбесіді бачите, хто буде педагогом, а хто – ні?

Ставлю декілька питань стосовно того, як пошукач ставиться до дітей, як би розказав дітям про те чи інше. Наприклад, як би ви пояснили, що таке весна? Я кажу, яка вікова категорія. Елементарне питання — і ти вже бачиш. Вона кілька хвилин думає і щось може розповісти. Розумієш логіку людини, асоціативний потік мислення. Як вона будує розповідь, з чого починає. Тактик вона чи не тактик. Чи зайде з десятого, чи з того, що квіти розцвітають, і згадає, що зима закінчується. Але насправді неважливо, з чого вона почне, — а те, чи вона дійсно донесе так, щоб діти її зрозуміли. Можна зайти здалека, і це нормально. Важливо, чи вона зрозуміє тих дітей.

Ще можемо ставити запитання про стресові ситуації. Наприклад, дитина ні з того ні з сього починає плакати. Як вчитель буде виясняти, чого вона плаче, і, якщо вияснить причину, які будуть його дії?

Одного разу дівчинка сиділа на занятті і заплакала, бо згадала, що її забере додому не мама, а бабуся. Ну от, які дії? Перше, алгоритм. З чого ти почнеш, як будеш виясняти, чому дитина плаче? Повністю приділити їй увагу, забути про все, що відбувається, і акцентувати на тому — діти прощупують педагога, і розуміють, що так можна нею маніпулювати. Ми повинні залучити всіх до того питання, допомогти дитині вирішити це. Наприклад, спитати: «А ви любите своїх бабусь? Ви б хотіли, щоб до вас прийшла бабуся?» Ну, я б так зробила. У мене реально була така ситуація. І всі: «Так, так. — Бабуся — це ж так класно, правда? Ти ж любиш свою бабусю?» Тобто ми перевели тему буквально на якісь 2-3 хвилини і назад вернулися до заняття.

Важко передбачити всі ситуації, але — якщо вернутись до вашого питання, чи видно педагога в людині, — так, видно, однак після того, як людина починає розмовляти зі мною. Просто так — не розумію, чи зможе, чи ні, але «заговори, щоб я тебе побачив».

Які переваги «Майстерні Знань» перед іншими подібними закладами?

Переваги МЗ — це реально мала кількість дітей на занятті, увага до тих дітей, які відвідують наші заняття, і справжній індивідуальний підхід.

Багато хто говорить про індивідуальний підхід, а в нас реально є акцент на ньому. Коли є мало дітей, ми можемо дитині підібрати інші завдання, ми можемо поспілкуватися з батьками на перерві, ми маємо свого психолога, з яким спілкуємося, — тобто ми завжди робимо акцент на індивідуальності. Дитина може і має бути іншою. Вона не має бути такою, як всі. Ми вчимо батьків не порівнювати своїх дітей з іншими, абсолютно! Ми хочемо, щоб вони відрізнялися. Це класно, коли всі різні.

Як дітям дати лад, якщо вони всі різні? Якщо один хоче одне, інший — інше?

Все зводиться до методів і політики Марії Монтессорі: «Дозволь мені навчитися зробити це самому».

Ми подаємо матеріал. Наприклад, заняття з англійської мови, 5 дітей, вчимо 5 слів. Розучуєм їх, різні ігри проводимо, використовуєм картинки, наочність. Вчитель працює однаково: всім показав, все зробив. Але кожна дитина сприймає по-різному, і після заняття не факт, що всі діти запам’ятають всі 5 слів. Хтось запам’ятає 5, хтось — 4, хтось — 2, а хтось, можливо, жодного. Це залежить від особливостей індивідуальності дитини: від розвитку її уяви, пам’яті і мовлення.

Діти виносять різну інформацію, і, коли ми аналізуємо, що вони винесли, ми можемо зрозуміти, кому треба більше, кому треба менше, кому треба, наприклад, попрацювати над пам’яттю. Можливо, дитина неуважна. З тим питанням уже працює психолог.

Дошкільна освіта — це такий вік, що все це фіксується легко. Мало розвинена уява? — Можна розвинути уяву. Розвиток мовлення, дрібна моторика — вони теж підлягають корекції, і для цього є логопед. Вони всі між собою пов’язані. Тобто «Майстернею Знань» ми називаємося не просто так: вчителі — це свого роду майстри. А їхні інструменти — пам’ять, увага і мовлення.

Давайте поговоримо ще про переваги МЗ.

Наші переваги — інші умови, інші класи. Я чула, що в інших центрах навчальні класи суто навчальні. Там немає нічого лишнього. Є столик, кріселка і приноситься потрібний матеріал, щоб ніби не відволікати дітей. Кольорові стіни і суто те, про що будемо говорити на занятті.

У нас по-іншому. Є ігрова зона і навчальна зона. Атмосфера наближена до реального світу, побуту чи середовища, називайте як хочете! Ми це бачимо так. Тому що дитина хоче побавитися, і ігрова діяльність — це її основна діяльність. Дитина в один момент може не захотіти тебе слухати, бо те, що ти говориш, їй не цікаво або вона вже це знає, чи просто не цікаво їй вчити про пташку. Ну не любить вона пташок! А там така класна лялька, і вона хоче нею побавитись. Це правильно — дати дитині вибір в той момент. І завдання вчителя — зацікавити ту дитину прийти назад слухати про пташку. Тобто зонування якраз створює педагогам такі умови праці, щоб побачити індивідуальність.

Це створює складність, тому багато хто того не любить. Діти відволікаються, вони хочуть чогось іншого. Отут вже треба проявляти хист. Якщо в умовах, коли дитина має вибір, ти можеш її навчити тому, що тобі треба, — це і є майстерність. І дитина тоді в захваті від того, що вона може, і робить те, що вона хоче. Дитині не треба забороняти. Тільки тоді, коли реально чогось не можна. Ми кажемо «не можна, не чіпай того». Ну чому «не можна»? Не можна пальці в розетку — так, не можна. Не можна ніж брати голими руками. Чи ще щось, що реально небезпечно. Того не можна. А ляльку дитині можна.

Чи може «Майстерня Знань» підготувати до школи?

Цілком і повністю. Основний девіз дошкільних занять — підготувати навчатися. Перший клас в школі є дуже важливим етапом. Важливо, як дитина буде почувати себе в новому соціальному середовищі, — це є раз.

Підготовка визначає хід навчально-виховного процесу: коли на уроках вчителька починає те чи інше пояснення, дитина вже буде підкована, тому що вона це знає, вона це вже чула. Вона відповідає, тому що впевнена в собі. Це перше.

Друге — це те клеймо, яке вчителька перед всіма ставить на дитину. Так є, і від того ніде не дітися. Ти знаєш чи ти не знаєш, молодець, добре, які оцінки будуть на самому початку, відгуки педагога, саме відношення. Діти це дуже легко прощупують. Вони відчувають, як до кого вона ставиться. Це дуже важливо для дитини як для майбутньої особистості.

Звичайно, кожен себе відвойовує, є різні темпераменти, але на початку це стосується школи, суто навчального процесу. Коли, наприклад, дитина ніколи не чула про англійську мову, і в школі заняття з англійської, вона буде мовчати, може заїкаться, може нічого не говорити чи навіть закритися перед тим педагогом. А якщо вона вчилася, якщо знає навіть елементарні слова — привітання, цифри, кольори, — то вже буде відповідати і повторювати сміло.

Це вже по-іншому проявляє дитину, дає певність в собі. Завдяки тим всім заняттям і завданням, які вони проходять в дошкільній підготовці, діти багато чого вміють. Тому що ті заняття є не просто професійними — вивчити цифри, вивчити букви і на тому кінець. Це ж і психолог долучається: як це вивчити, які якості будемо розвивати (в тому числі лідерські, організаційні), логіку, мислення — це все враховано. І етап підготовки до школи — це надзвичайно важливий етап для будь-яких відповідальних батьків.

Кинути дитину в таку складну сьогоднішню програму! Легко не є. І коли маленька дитина приходить в таке складне середовище трохи підкованою і вже щось знає, їй набагато легше в тому середовищі. Що поряд з колективом вчителів, що серед однолітків. Це таке, знаєте, елементарне, що можна сказати. Хоча переваг насправді є дуже багато.

Що стало для вас відкриттям в педагогіці?

Те, що з батьками треба більше працювати. Ще більше. Їх треба переконувати в тому, що їхня дитина може, тому що вони самі не вірять в своїх дітей. Це, напевно, вразило найбільше.

А в бізнесі?

Відкриттів уже стільки було, що я навіть не знаю, на якому зупинитися! Ну, це все досвід. Я завжди кажу: це все досвід. Навіть якщо щось стається погане.

Мені поки що вдається те, що я роблю. Знаходяться потрібні люди. Іноді, можливо, прив’язуєшся до якихось працівників занадто. І починаєш думати, що вони незамінні. Це помилка. Це не так. Тобто, якщо ти працюєш, вчиш, прописуєш всі бізнес-процеси і шукаєш людей під процеси, а не процеси створюєш для людей, тоді все получається. Це було моїм таким особистим відкриттям. Я не закінчувала жодної школи бізнесу, в мене зовсім інша освіта, і я не є в колах бізнесменів чи як. Я самоучка: як ти собі бачиш, так ти собі то робиш. Хоча, варто зазначити, що постійно займаюсь самоосвітою, відвідую різноманітні заходи, курси та тренінги.

Спочатку ти це робиш по-своєму, а потім починаєш вчитися. Відвідуєш курси, дивишся, як організувати персонал. Починаєш розуміти, що тобі потрібна інформація, бо ти приходиш на цей ринок не на один день. Іноді важко погодитися з тим, що пише книжка. Але я вже починаю розуміти, що там багато правди. Незамінних людей на роботі немає.

Я дуже ціную людські стосунки. Люди, які зустрічаються на твоєму життєвому шляху, вони не є з тобою просто так, бо в світі людей дуже багато, але ти зустрів саме цих. Тому їх треба берегти, поважати і цінувати. Але те, що незамінних немає в плані бізнесу, в плані роботи, — це істина.

Ти можеш навчити будь-яку людину. Тому я надаю перевагу більш молодим, студентам, яким ще можна поміняти мозок, переставити.

Чи вважаєте ви себе успішною? Які показники успіху можете визначити?

Успішні люди — це, напевно, ті люди, яким вдається реалізувати те, що вони собі задумали. Яким вдається успішно реалізувати те, що вони задумали. А успіх полягає в тому, що твоя робота подобається клієнтам. Тим, хто приходить, хто пристає на пропозицію, а на ту пропозицію, відповідно, є попит. Попит є, попит зростає, це все більше цікавить людей, відповідно, позитивні відгуки, рекомендації — це насправді і є показниками успіху. Це показує, що ми на правильному шляху.

Хто першим повірив в вас як у бізнес-леді?

Чоловік!

Звучить якось парадоксально. Чоловік-лідер підтримує в родині другого лідера…

Він зрозумів: якщо мені не дати чимось займатися, то буде атомна бомба для нього.

Він зі мною познайомився, коли я була студенткою. Я завжди була зайнята, шукала роботу, активно чимось займалася. І коли він намагався мене заспокоїти, то я робила це таємно від нього. А потім він це взнавав. І вирішив не перечити мені. Він зрозумів, що мені краще дати займатися, чим я хочу.

Є різні типи жінок. Є дійсно різні темпераменти. Коли я детальніше познайомилася з наукою соціонікою, я зрозуміла це і дуже дивувалась. Просто всі люди різні, і це нормально. Я казала, що діти різні. Те, що нам попередньо задано, наші схильності до чогось, так і та наука показує: ті діти більше прагматики, ті — естетики, ті — інтроверти, ті — екстраверти; раціонали, ірраціонали — такі всякі різні речі.

Комусь так краще. Ніхто собі зла не бажає, кожна людина робить так, як їй добре. І просто треба це поважати і сприймати людей такими, як вони є. Ось і все. Він, напевно, зрозумів, яка я є, який мій темперамент, і, якщо він хоче бути поруч зі мною, то або так або ніяк. Він це прийняв. Це все. Йому, видно, було легше погодитися, ніж боротися.

Які цінності важливі для вашої родини? Чи не шкодить активна життєва позиція гармонії вашої родині?

Ну, як сказати… Коли в сім’ї два лідери, то моментами буває складно. Але все ж таки здоровий глузд перемагає. Ми завжди можемо домовитися.

Десь минулого року я помітила, що є якісь наші свята, які починають не дуже святкуватися, навіть той самий День Валентина. Я для себе зрозуміла, що цього не можна допустити. В родині має бути свято. Якщо є день нашого одруження чи свято народження, іменини, ми повинні святкувати ці дні: вони є наші, сімейні. Так повинно бути. І протягом життя не можна цього змарнувати. Якщо ми ці моменти упустимо, то з чим потім залишимся? З бізнесом? Ні, не можна. Попри те, що він зайнятий і я. Бізнес, гроші — це комусь передасться, але ми будемо жити один з одним. Треба берегти і плекати стосунки: що з чоловіком, що з дітьми. Тому десь така основа в сім’ї — це свята, їх треба відзначати з повагою, любов’ю одне до одного. Завжди про них пам’ятати, не нехтувати, нічого не переносити, проявляти увагу.

Нагальної такої проблеми немає, але я розумію, що якби я над тим не працювала, воно би так не було. Завжди треба чоловіка до того трошки підвести, щось нагадати, щось організувати, зробити якийсь сюрприз. Підтримувати стосунки в тонусі.

Ви здаєтеся дуже впевненою в собі. Чи завжди ви так почуваєтеся?

Маю сказати, щоб не збрехати, що не завжди. Кожна людина, жінка особливо, має періоди, коли находить якесь таке виснаження, та це не надовго, я вмію відновлювати власні сили!

Чи завжди? Що от реально завжди. Є якісь такі беззаперечні речі в світі. Є, наприклад, любов. Це позитивно, це правда, це добре. Без неї нікуди. Це істина, якої ти не заперечиш. І те, з чим я стикнулася, — це діти. Це ще одна істина, якої не заперечиш. Діти якраз мені і показали: те, що я роблю, це правильно, це працює.

Коли я викладала, приходила в садочок, і всі з прогулянки біжать до мене і кричать «англійська, англійська!» і починають обніматися — це так класно! І ти от в той самий момент розумієш, що тобі получається.

На самих уроках викладаєшся, бо то все треба їм пояснити. І ти переживаєш, робиш якусь свою роботу, організовуєш різні завдання те се. А коли ти від цього получаєш — оце тоді ти розумієш, що тобі виходить. Коли вони так просто біжать до тебе, обнімають, кричать «англійська», дівчатка гладять тебе, і їм щось твоє подобається — якісь в тебе нігті намальовані чи ще щось.

З дітьми, з якими я займалась індивідуально, такого немає. А коли всі гуртом, летять — це так класно. Ти реально розумієш, що то твоє. І я зрозуміла. Коли я тільки почала тим займатися, це був такий день, і я буду його пам’ятати довго. Він дав мені реально певність того, що це працює.

Діти по природі чисті, їх не обманеш, вони є просто ідеальні маленькі люди. Коли ти вкладаєш в них свою працю — тобі віддають. А коли є батьки, які теж люблять своїх дітей, які заради і для своєї дитини готові багато на що і їм не шкода за якісні послуги платити гроші, ти працюєш недарма. Вони розуміють, що ти того заслуговуєш, і це, власне, дало мені розуміння того, що діти сприймуть твою чесну працю, і, відповідно, батьки бачитимуть результат і завжди як клієнти будуть готові за це заплатити. Десь отак.

Виходить, щоб отримувати гроші, бізнес повинен має чесним?

Стільки бізнесу в світі нечесного. Але дітей не обманеш. В нас така специфіка, що ми маємо двох клієнтів: дитину і маму. І ми працюємо з двома — і мама, і тато, і бабуся, і дідусь — іноді вся сім’я приходить.

Ви ще викладаєте?

На даний момент не викладаю. Я ходжу на заняття до викладачів і коли бачу, як там що можна змінити, тоді беру ініціативу в свої руки. Я можу півзаняття провести, з дітьми побавитись, показати їм експромт — що діти готові на любі пропозиції, що з ними можна по-різному. Я, замість того, щоб сидіти і розказувати, як це робиться, просто беру і роблю.

Новим викладачам показую, а тим, кого вже навчила, я того не показую. Тільки вимагаю від них, щоб це було зроблено. Будь-яке заняття в будь-який момент я проведу: мені це дуже подобається.

Чому тоді ви відмовилися від цього? Маєте багато іншої роботи?

Так. Мене вже не вистачає на викладання. Для себе в задоволення час від часу я це роблю. Ми практикуємо і завдання розробляємо самі, уроки, я до них долучаюся, але вести уроки… Коли діти привикають до вчителя, для них стрес, якщо якась людина стороння прийшла. Тобто так не завжди, може, і правильно робити.

Але в нас є міні-садочок, і тих дітей я вже давно знаю, вони мене знають, я до них кожен день приходжу, питаюсь, як їхні справи. Коли я з ними починаю щось робити, вони цілком нормально це сприймають. Якщо ж набралася якась нова група дітей на ранній розвиток, де діти з мамами, і вони тільки-но звиклися до вчителя, впізнають його очима, і тут прийду я і почну їм щось нове розказувати, тоді буде шок — як у дітей, так і в батьків. В усьому треба зберігати здоровий глузд, так я вважаю.

Що було легко робити в бізнесі? Що — складно?

Просто було все, що я робила сама.

Найлегше — це те, що ти добре знаєш і починаєш робити сам. Все собі сам робиш, все розумієш, немає ніяких питань. А найскладніше було передавати роботу іншим. Самі такі перші етапи. Брати підлеглих і покладатися на них. Коли передаєш, пояснюєш, навіщо це треба, дуже багато зусиль витрачаєш на іншу людину. Ти пояснюєш весь свій світ: чому так, чому сяк. До речі, найперші три мої колеги працюють і по сьогоднішній день, уже сім років. Їм я приділила найбільше часу. Я їм передавала, пояснювала то, що я від них хочу. І от бачите, вони сприйняли мій світогляд.

Все, що я сама могла робити, — то мені було добре, а те, що треба було комусь передавати, пояснювати, з когось вимагати — це було складно, але получилось.

Важко відпустити відповідальність?

Дуже переживаєш, що вони не зроблять так, як ти. І просто в один момент треба зрозуміти, що таких, як ти, більше нема. Що не може бути все так, як ти того хочеш. Інший теж має на це бачення. Основне – йому донести, переконати, просто, щоб він сам в це повірив: що він не має права дитину образити, що він не має права в ній зневіритись, принизити (що ти там не знаєш, а ти знаєш). Твоє завдання — лише впевненість, віру, любов вселяти в них, те, що вони найкращі, що вони молодці, що все саме так, і так найкраще, супер, класно, і у вас все виходить. Ну, тобто якесь таке абсолютне прийняття тих дітей мусить у них бути. Якщо це є, там вже дальше конспекти, робота — то вже все получається, але саме відношення людей треба міняти. Як у наших викладачів з універу. Відношення до того. Та програма може бути досконала і не знати як вичитана. Але якщо вона сама до того погано ставиться і не вірить…

Ви на цьому фоні не думали влаштовувати власні курси підготовки педагогів, перекваліфікації?

Для мене все це починалося так: я їх брала і вчила. А зараз, на даному етапі, я думаю про такий варіант, як знімати невеличкі відео. Якісь такі ролики, які можна буде запускати на ютуб. Просто треба взяти якусь тему, з якої ми почнем, яким досвідом можна ділитися і про що можна говорити. Є «Майстерня Знань», і можна вести безпосередньо на заняття, показувати,  як працює та чи інша методика. То є така ідея — з відеоуривками, відеоуроками. Це те, що зараз появилось.

Як ви зазвичай вирішуєте проблеми на роботі, з тим ж співробітниками чи дітьми, батьками?

Ну, якщо проблеми стосуються дітей чи батьків — по-перше, їх буває дуже мало. Якщо буває щось, то буває, можливо, між дітьми — я передаю ці питання виключно психологу, і тоді психолог знаходить відповіді такі, що батьки аж в шоці насправді, чому дитина так чи по-іншому поступила. Десь могла бути якась затаєна образа, яку вона з дому принесла, чи десь щось сталось, чи попередньо був якийсь конфлікт. Дитина все це в собі виношує, виношує — це називається психологією вузликів. Коли не розбираємося, що сталося, хтось в дитини забрав якусь іграшку чи що, і їй стало неприємно, зав’язався вузлик. Вона з мамою то не роз’яснила, вона то не проговорила, мама не сказала, що так не можна, не попросила іншу дитину перед нею вибачитися, ну тобто вона це попустила — зав’язався вузлик. Десь знов якась ситуація, десь хтось її штурхнув — «та що ти не бачиш, він не бачив, він менший і він тебе штурхнув?», ще там один якийсь момент: мама прийшла, дитина хотіла щось взяти — «не чіпай, бо я так сказала, бо не можна». Тобто така зверхність до дитини. Ще один  вузлик, і наразі це один цілий такий комок. Комок! Якщо нав’язалися такі маленькі вузлики — якимись проблемами, якимись нервами, якимись психами, якоюсь агресією до інших дітей — невідомо, як вони проявляють себе. Так само і в дорослих стосунках. Це все надзвичайна призма така переноситься. Ми десь хотіли сказати, до кінця не сказали, а потім за дурничку вскипаєм. Особливо жінкам так притаманно. Що ти мені таке сказала? — А пам’ятаєш, як ти мені колись?… А виявляється, от воно що. Воно є і в дитячому віці, і для маленької дитини не існує якихось дурниць. Їй все треба пояснювати, тобто якби от у вас забрали ваш айфон і сказали «ну нащо тобі, ну  дай їй побавитися, вона менша по рангу від тебе». Що за дурниця, подумаєте ви. Чому дитина має віддати свою іграшку, якщо вона не хоче цього робити? Це її іграшка, це її право — не дати свою іграшку. Хай відстоює! Хай не б’є її, нічого, не дає — це її право. «Нє, та дай тій дитині!» Вона плаче, забирає в тої, і та плаче, — ну як так можна! Це вузлище уже, вузлище. Ну от і все. І тоді працює психолог. Я не є психолог за фахом, але є психолог, який працює з дітьми, який практик, яка повинна все це вирішувати, — вона це і робить.

Якщо ця проблема власне між дітьми, це є питання власне психолога, вона може розкласти все по поличкам, вона має на це право. Так, вона має право щось сказати як психолог, так, як вона, ніхто інший цього не може зробити. Якщо є якісь непорозуміння зі сторони дитини, вони розбираються з батьками — і далі йде індивідуальна робота.

Зазвичай я вивчаю, моніторю, сортую проблеми і приймаю рішення. Рішення я приймаю швидко, я довго не думаю. Все розставляю по своїх поличках.

Як справжній Водолій? Чи ви не вірите в гороскопи?

Просто скільки б гороскопів я не читала, вони дуже влучно мене описують, тому я частково їм вірю, але в загальному я якось ними не зациклююсь. Водолій, так, ніби багато чого є правдивого.

Що має бути, щоб нормально працювала компанія?

Повинна бути якась загальна мотивація. Одне має бути чітко визначене завдання. Воно має бути там 2-3 пункти, щоб вони розуміли, що роблять і для чого вони це роблять. Тобто для них їхня мета має бути коротко розписана. Для того, щоб була команда, мають бути прописані процеси, всім роздані ролі, розподілені. Має бути хороший лідер команди, який відповідає за її результат і не дозволяє підвести. Тобто кожен повинен відчувати, що результат залежить від нього. Не має бути такого, що хтось один. Кожен частково створює команду. Немає такого, що, якщо є лідер, то він у всьому й винен. Нема такого. Якщо десь хтось «напартачив», десь не получилося, треба було йому: а) цікавитись-спитатись поради, як зробити, така-то ситуація, якісь там складні діти чи ще щось. Є психолог і я, і інші колеги, які можуть помогти з тим питанням. Тобто не треба вибиватися з колії того питання, а працювати на загальний інтерес, тому що хтось, скажем так, оплошає, і підведе всіх. Це неправильно.

Чи завжди співробітники вдячні та лояльні?

Ні, не завжди. Ну не знаю. Це залежить від цінностей людини. Я вважаю, що я повинна нести, зробити вплив на людину, змінити її так, як потрібно це для того, щоб забезпечити успішний робочий процес, який мені потрібен, процес викладання, процес виховання.

Ну, людина прийшла до вас на роботу зрештою для цього.

Так. Вони для цього приходять на роботу. Чи вони за це вдячні і лояльні? Ну як повинна проявлятися їхня вдячність? Як? Якщо людині то пасує, то ми взаємовигідні одна одній і ми одне одному потрібні. Мені потрібно, щоб вона виконувала те чи інше саме так. Якщо їй це підходить, вона отримує за це зарплату. Так, і вона робить те, що вона любить — тут це обов’язково. Я, відповідно, отримую кваліфіковані кадри і маю те, що я хочу, і плачу із задоволенням за це. Чи вона мені за це має бути вдячна? За те, що вона вміє робити, те що їй до душі? Ну не знаю… Я не вважаю, що вони повинні бути вдячні чи лояльні. Вони повинні просто бути професіоналами і виконувати свою роботу. Ну якщо є там питання якісь, командні, вони повинні одне одного підтримати, ну повинні мати просто нормальні людські якості. Вдячність — я не чекаю від них вдячності.

Якщо ви робите якісь поступки, відпустили когось, наприклад, ви чекаєте потім від людини, що вона теж щось зробить для вас?

Я — так. Якщо там, наприклад, щось треба, я кажу, я ж вас потім попрошу про якусь заміну: ви мене слухаєте, я — вас. В плані ділової етики.

Який ви лідер? Авторитарний, ліберальний, демократичний?

Хотілось би бути лібералом. Але не люблю лібералів, чесно кажучи. Напевно, демократичний.

Демократичні методи правління це явно моє: я можу там і з людьми поговорити, ну це жіночий колектив, — і в особисту якусь ситуацію ввійти — наскільки то мені потрібно.

Ще я би хотіла назвати себе інтегратором, ну це власне те, чим я зараз займаюсь. Тому що я їх всіх сплочаю, — думаю, може, почати відео записувати, як це робити? Там, серед навчання, коли приходить якась нова людина, я їй все це мушу показати, ввести, що до чого як. Власне, ти її вводиш в систему. Щоб створити те, що я хочу. Тому, розумієте, коли кожен новий приходить, я пояснюю, що він прийшов в інше, що тут по-іншому. Мені треба в його голові робити ще одну звивину: що є ще отак. І це треба прийняти, і з тим треба жити. І в тому треба працювати: підходить — зав’язується там воно чи не зав’язується. Десь так.

Яка ваша місія в світі?

Хотілося б взагалі провадити нову реформу в Україні, змінити відношення до освіти в Україні, змінити ставлення батьків. Покращити навчання в Україні. Якщо ми змінимо підхід до дітей маленьких, саму дошкільну освіту, то ми змінимо і середню освіту, тому це основа, це початок.

Який ваш секрет успіху?

Перше — праця. Потрібно працювати. Друге — сила волі. Власне, коли буває складно, продовжувати робити те, що треба робити, незважаючи на будь-які обставини. Не опускати руки. Працювати, бути сильною — тримати опір усіх вітрів, чи як там називається? Самодисципліна.

А в чому ж перевага «жіночого» підходу до справи?

Ну, можливо те, що жінки трішки по-іншому думають, але в кожного також є свій склад розум, бачення тих чи інших речей, і жінка, як правило, намагається достукатися до внутрішнього світу, зачепити десь якісь ниточки, витягнути їх. І десь, напевно, тому жінки впливають не словами, не агресією, не силою, а от вмінням побачити ті ниточки і за них зачепитися, чи там ті струни, по яких можна дати якийсь акорд.

Десь там за якусь дрібничку, починаючи від того, як нагладжена сорочка, можна зробити комплімент. Чи який у вас гарний манікюр, закінчуючи тим, вже глибшим, якимсь дедуктивним мисленням. Вони можуть більше щось побачити, тому що вони мають більшу практику в побуті з речами і так далі. Хтозна, може, там десь хтось має якийсь малюночок, що дитина зробила, ще щось. Знає якісь там факти з життя, сім’ї, то, що та людина любить і так далі, що вона, наприклад, захоплюється футболом. Тобі вже, може, до того футболу байдуже, але десь це можеш якось використати. Ну, тобто десь оце бачення більше внутрішнього людини, особистісного, особистості. Бачення людини трошки більш поверхневіші, ніж просто та людина потрібна тобі для ведення роботи. Тобто ти її відчуваєш більш як особистість, що вона з собою несе, що вона хоче, які її проблеми, і ти її питаєш, ти більше розумієш, власне, тобі вдається показати, що ти її більше розумієш. Ну десь так. Завдяки отим жіночим моментам, що вони більше дивляться до внутрішнього якогось світу, до особистого. Ну все так по-діловому дуже. Ну, власне це той демократичний стиль управління. Стосунки в суспільстві — так виходить.

Дякую вам за розмову! Нехай здійснюються ваші ближчі і дальші плани!